Цьогорічний Рош га-Шана у «Сімха» став моментом, коли звичний ритм стишується, а увага повертається до головного. У святкові дні до нашої громади завітали понад 250 людей: сім’ї з дітьми й літніми батьками, давні друзі й ті, хто лише шукає своє місце поруч. Ще до початку молитви у повітрі відчувалося очікування: вітання «шана това!», обійми після довгої розлуки, посмішки, що роблять простір теплішим.
Коли запалили святкові свічки, світло ніби розгорнуло перед нами можливість почати спочатку. Молитва в переповненій синагозі звучала багатоголосо: рядки з сидурів, паузи, у яких кожен прислухався до себе. Після молитов ми збиралися за святковими трапезами: яблука з медом, запашні страви — не лише смак, а й символ надії на солодкий, добрий і мирний рік.
І, звісно, шофар. Для одних — знайомий із дитинства звук, для інших — перше живе враження. Шофар — це баранячий ріг, із якого видобувають особливі заклики: текія (довгий рівний звук), шеварім (три середні), труа(дев’ять коротких), а наостанок — текія гдола, найдовша, наскільки вистачить дихання. Мудреці кажуть: це не мелодія для вуха, а будильник для душі — він пробуджує пам’ять і совість, спонукає переглянути шлях і зробити крок до кращого.
У дні свята багато людей приходили до синагоги між молитвами спеціально, щоб виконати головну міцву Рош га-Шана — почути трублення в шофар. Хтось приїздив «на десять хвилин із іншого району», хтось приводив сусіда чи колегу. Для декого ці кілька митей ставали найчеснішою розмовою року: без зайвих слів, лише звук, що проходить крізь груди та розставляє на місця все зайве.
Діти зосереджено стежили, як рабин бере шофар, як затихає зал перед першою нотою. Вони питали, чому важливо слухати, а не просто знати про цю традицію. Відповідь проста: слухати — означає бути всередині, не стояти осторонь власного життя. І, певно, це головний дар цих днів: повернутися «додому» — у свою громаду, у внутрішню рівновагу, у бажання чинити добро без гучних гасел.
Свято розгорталося в деталях. Хтось підносив тарілку з яблуками там, де було тісно; хтось поступався місцем старшим; хтось тихо підказував рядок молитви сусідові, який давно не тримав сидур у руках. Ми сміялися за столами, ділилися новинами: нова робота, народження дитини, успіхи рідних. І над кожною миттю жила думка, що цей рік починаємо разом — з відповідальністю за слова, з уважністю до ближнього, з переконанням, що світло — це передусім люди поруч.
Наприкінці дня, коли свічки догорали, у залі залишалася особлива тиша — післясвято, з якого не хочеться виходити. Ми прибирали столи, складали стільці, а в коридорах ще лунав «шана това!» — ніби кожен прагнув продовжити нитку добрих побажань бодай на хвилину. Цей Рош га-Шана у «Сімха» став не просто датою в календарі. Це була жива практика того, що називаємо єврейським життям: молитва, спільна трапеза, міцва, спільнота, яка тримає.
Дякуємо кожному, хто прийшов, допоміг, підтримав. Нехай звук шофара довго відлунює у справах: у доброму слові до близьких, у готовності підтримати тих, кому важко, у сміливості планувати майбутнє попри виклики. Нехай рік буде солодким, добрим і мирним — для ваших родин, для нашої громади, для всієї країни.
Шана това уметука! До нових зустрічей у «Сімха».
