9 кіслева — день, у якому зустрічаються початок і кінець. У цей день народився і в цей же день залишив світ Мітелер Ребе, рабі Довбер з Любавичів — другий Любавицький ребе, син засновника руху Хабад. Зазвичай день народження — про нові можливості, а йорцайт — про прощання. Але історія Мітелер Ребе вчить: для душі ці дві точки — лише двері в інший вимір життя.
Рабі Довбер жив у епоху змін і потрясінь. Він був відомий тим, що міг годинами виголошувати хасидські маамарим — глибокі, розлогі пояснення Тори. Казали, що його слова не просто навчали, а створювали простір, у якому людина могла відчути Б-га ближчим, ніж власні думки. Не дивно, що він заздалегідь попереджав: рік 5588 за єврейським календарем буде непростим. І справді — саме тоді його земний шлях добіг кінця.
Після свят рабі Довбер тяжко захворів у Ніжині. Лікарі бачили, як кожна промова виснажує його, й категорично заборонили виголошувати маамарим. Для них це було питанням фізичного здоров’я. Але для Ребе маамар — це був подих душі. Заборонити йому говорити хасидизм означало ніби перекрити джерело живої води.
8 кіслева трапилося щось дивне. Мітелер Ребе раптом попросив принести папір і чорнило. Навколо одразу відчули напруження: невже він знову почне писати, всупереч порадам лікарів? Він хотів записати хасидське тлумачення до Хануки — свята світла, яке саме наближалося. Але, взявши до рук перо, раптом відклав його й сказав просту, але дуже важку фразу:
«Світ у смутку — а я буду радіти?»
Ці слова могли б прозвучати як капітуляція. Проте Мітелер Ребе зробив протилежне. Він наказав хасидам налити «лехаїм» і танцювати. Бо радість, за його вченням, — не втеча від реальності і не легковажність. Це духовна робота, сила, яка пом’якшує суворі постанови Небес і розтоплює кригу навіть найважчих вироків. Радість не заперечує біль, вона відповідає на нього: «Так, темрява є. Але моє завдання — додати світла».
У ніч на 9 кіслева Ребе попросив одягнути його у все біле. Це був дивний, майже весільний образ: не хворий, а немов наречений, що готується до хупи. Хасидам він наказав: не плакати, а співати й радіти. Дехто вирішив, що стан покращується, що білий одяг — знак зцілення, а не прощання. Але Ребе готувався до іншого переходу.
Під ранок він виголосив маамар на слова «За Б-гом прагнете» — про те, як душа не задовольняється жодною формою, жодним досягненням, а завжди тягнеться вище, шукаючи свого Джерела. Завершив він цей маамар фразою з Теїлім: «Бо в Тебе джерело життя…» — і в ту ж мить його душа відійшла. Ніби сам текст став мостом, по якому він перейшов з одного берега на інший.
Тому 9 кіслева ми не лише сумуємо. Цей день нагадує, що в єврейській традиції кінець праведника — це теж народження: перехід його впливу з приватної, особистої площини в простір усього народу. Поки Ребе жив, його слова лунали в конкретній кімнаті для конкретних людей. Після його відходу його вчення стає спадщиною, до якої може доторкнутися кожен.
Мітелер Ребе залишив по собі не тільки томи глибокого хасидизму, а й просте, майже практичне послання. Людина не завжди може змінити обставини, але вона завжди може обрати, з яким обличчям зустріне їх — обличчям страху чи обличчям радості. Він не заперечував, що світ «у смутку». Проте саме в цю мить просив своїх хасидів танцювати. Не тому, що все добре, а тому, що саме так ми запрошуємо добро увійти.
Радість у його розумінні — це відповідальність. Коли людина усміхається, незважаючи на важкі часи, вона говорить не тільки про себе. Вона свідчить, що вірить: є Сенс, є Провидіння, є Той, Хто тримає світ. І ця віра здатна змінювати реальність не менше, ніж дії.
Сьогодні, коли ми згадуємо 9 кіслева, ми можемо подивитися на власне життя через призму цієї історії. Кожен має свої «Ніжини» — періоди хвороби, тривоги, невизначеності. І в кожному такому моменті стоїть вибір: замкнутися у темряві чи відкрити вікно, навіть крихітне, для світла. Мітелер Ребе показав, що навіть у годину прощання людина здатна залишатися вчителем радості.
Нехай його заслуги стануть благословенням для всього нашого народу. Нехай пам’ять про нього надихає нас не втікати від реальності, а привносити в неї більше тепла, світла й танцю — навіть тоді, коли на серці важко. Бо «в Ньому — джерело життя», а значить, кожен наш крок у бік радості — це крок назустріч цьому Джерелу.
